Вернуться на главную Російська версія Англійска версія
Офіційний портал
Визначні дати з історії України 
        Миколаївська Міська Рада
28 квітня 2015
Офіційний портал Миколаївської Міської Ради
 
 

Інтеграція бібліотек у засоби масової інформації та соціальні мережі
На території міста будуть проводитись роботи з відлову безпритульних тварин
Власнику приміщення у будинку по вул. Інженерна, 2, м. Миколаїв Матвіїву Віталію Анатолійовичу
Про намір передати в оренду об’єкт комунального майна
Енегретична незалежність України

Чому зростають тарифи?

   продивиться всі оголошення
   Які гуртки чи секції відвідують ваші діти?
музичні

художні

спортивні

на це не вистачає коштів

не відвідують, адже в школі велике навантаження

   результати

ОРІДУ НАДУ

    Визначні дати з історії України



Визначні дати з історії України.

До 23-ої річниці незалежності України: Історія України та державотворення

Науковці схильні виділяти дві основні складові тривалого процесу державотворення в часі.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. - V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI - початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII-XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV - перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648-1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація автономного устрою України (друга половина XVІІІ ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність (листопад 1917-1920 pp.); 3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 - початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарного режиму (1929-1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 - середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х - перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х - середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985-1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, - створенням незалежної Української держави.

А тепер спробуємо більш детальніше розглянути найголовніші етапи становлення української державності.

1. Київська Русь як держава.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави - Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності - Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

2. Запорізька Січ як державотворення.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення - слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка - січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків - гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом ста'ли вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців налічувалося 5-6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у заворушення.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI - перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу. Утверджуються почуття нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу - культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, народжується ідея української державності.

3. Україна 1917-1920 рр.

Важливий історичний період формування української державності - це боротьба за державність України наприкінці 1917-1920 pp. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап - це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії. 19 березня у Києві відбулася маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

4. Період радянської України

Паралельно від Центральної Ради, більшовицькі організації докладали зусилля для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні і створив Українську радянську державу. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів. З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру.

У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових і соціальних інститутів. На першому етапі таким оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

5. Україна на шляху до незалежності.

На рубежі 80-90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Вперше за 70 років були проведені демократичні вибори в органи державної влади. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.- Акт проголошення незалежності України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави, одним з важливіших гарантій її незалежності. На політичній карті світу з'явилася нова незалежна країна, визнана майже 140 державами.

Головний спеціаліст архівного відділу
Миколаївської міської ради
Максим Григорович Короленко


ОНОВЛЕНО 19.08.2014


7 червня 2012 року виповнилося 125 років від дня народження легендарного партизанського командира С.А. Ковпака

Сидір Артемович Ковпак (1887 – 1967) належить до числа найзнаменитіших героїв України, які прославились у Велику Вітчизняну війну. Партизанське об'єднання Ковпака, що утворилося з окремих загонів на території Сумщини, являло собою потужну й добре організовану військову силу, що успішно діяла на тимчасово окупованій території України в тилу німецько-фашистських військ.

Не обмежуючись вилазками в межах окремої області, це об'єднання здійснювало безпрецедентні далекі походи – рейди («від Путивля до Карпат»), вступаючи в бої з ворожими гарнізонами, захоплюючи або знищуючи військову техніку, зброю, продовольство, а також живу силу ворога, виводячи з ладу комунікації та виробничі об'єкти. При цьому загонам Ковпака в результаті переможних боїв вдавалося на певний час звільняти з-під контролю окупантів цілі населені пункти і райони. Загалом протягом 1941-1943 р. ковпаківці (або, як їх називали в народі, «ковпачки») пройшли з боями більше 10 тис. кілометрів і розгромили гарнізони окупантів в 39 населених пунктах.

Рейди Ковпака сприяли розширенню руху опору на території України, своїми вражаючими успіхами вселяючи місцевому населенню віру в перемогу й надихаючи його на рішучу боротьбу із загарбниками.  

Об'єднання Ковпака, що стало найзнаменитішим партизанським утворенням на весь Радянський Союз, завдаючи величезних збитків матеріальній базі та інфраструктурі супротивника, відволікаючи на себе значні його сили від основного театру воєнних дій, значно вплинуло на загальний хід війни і в кінцевому рахунку прискорило звільнення країни та остаточний розгром фашистської Німеччини.

Сам С.А.Ковпак проявив себе у цій війні талановитим організатором, харизматичним і турботливим командиром. Він ділив нарівні з бойовими товаришами всі тяготи воєнного життя (незважаючи на вже поважний вік і ревматизм), не боявся піддавати себе смертельній небезпеці, неодноразово був поранений. Серед своїх підлеглих він користувався безперечним авторитетом і довірою, хоча нерідко давався взнаки його суворий і безкомпромісний характер (за порушення дисципліни або недбалість багатьом довелося випробувати на собі його батіг, у більш серйозних випадках мали місце навіть розстріли). Ковпак незабаром став живою легендою та символом перемоги в очах українського населення. У більшості випадків воно надавало партизанам усіляку допомогу і поповнювало їхні ряди (за винятком західних областей, де підтримкою користувалися націоналістичні формування).

За неоціненні заслуги перед Батьківщиною С.А.Ковпак був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1942, 1944), нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Б.Хмельницького І ступеня та орденом Суворова І ступеня, а в 1943 році йому був присвоєний чин генерал-майора.  

У попередні етапи свого життя Ковпак волею долі пройшов необхідну підготовку, щоб з початком Великої Вітчизняної війни стати одним з керівників партизанського руху. У Першу світову війну служив у діючій армії спочатку стрільцем, пізніше зв'язківцем, а потім - розвідником. Брав участь у знаменитому Брусилівському прориві в 1916 році. За виявлену в боях особисту хоробрість був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, які вішав йому на груди особисто імператор Микола II, який прибув в армію.

У Громадянську війну С.А.Ковпак спочатку на чолі партизанського загону, створеного їм у рідному селі Котельві, діяв на боці більшовиків проти німецьких інтервентів і денікінців. Уже тоді він застосовував тактику несподіваних ударів і миттєвого зникнення в лісі. Згодом він воював у складі легендарної 25-ї дивізії В.І.Чапаєва. Брав участь у розгромі білогвардійських військ під Гур'євом, у боях проти військ П.М.Врангеля під Перекопом і в Криму. Потім брав участь у ліквідації махновців, по суті – у контрпартизанських операціях.   

Мало кому відомо, що перед війною, у роки масових репресій, С.А.Ковпак, будучи головою Путивльського міськвиконкому, сам дивом уник імовірної загибелі. Завдяки приятельським стосункам із начальником місцевого підрозділу НКВС, він за день до призначеного арешту був попереджений і, зібравши найнеобхідніше, зник у тому самому Спадщанському лісі, де кілька років потому буде формуватися його партизанський загін. Відсидівшись якийсь час у лісі й дочекавшись зміни обстановки, Ковпак, наче й не було нічого, повернувся у своє «мерське» крісло. До речі, у мирний час він також виявився гідним керівником, що піднімав відсталі господарства на рівень передових.    

У радянські часи ім'я С.А.Ковпака було відомо кожному громадянину. На його честь названі населені пункти і вулиці, у декількох містах йому були споруджені пам'ятники (у т.ч. у Києві, у с. Котельві в Полтавській області, де він народився, у м. Путивлі, міським головою якого Ковпак був до війни й звідки розпочалася його партизанська епопея). Користувалися популярністю його воєнні мемуари «Від Путивля до Карпат» і "Солдати Малої землі". З щоденника партизанських походів», а також відомий кінофільм «Дума про Ковпака» (реж. - Т.Левчук, вик. гол. ролі - К.Степанков).

Сьогодні в умовах підвищення інтересу до героїв радянського минулого та відкриття нових матеріалів актуальним є подальше вивчення особистості та діяльності легендарного партизанського ватажка. При тому що його надзвичайні особисті якості та військові подвиги не підлягають сумніву, багато цікавих та істотних фактів його біографії, які не вписувалися у відретушований пропагандою образ, лишилися за кадром. Зокрема, не достатньо розкритим залишається питання про взаємодію ковпаківців з націоналістичними партизанськими формуваннями. Недоброзичливці, які намагалися скомпрометувати С.А.Ковпака перед вищим радянським керівництвом, звинувачували його в терпимому ставленні до націоналістів або навіть у спробах налагодити з ними співробітництво.  

Цього року нинішнім керівництвом країни було вирішено відзначити 125-річчя від дня народження Сидора Ковпака на державному рівні. Відповідно до прийнятих постанов Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також розпорядження голови облдержадміністрації в Миколаєві також проводиться ряд заходів, присвячених пам'яті народного героя, а також історії партизанського руху в роки війни.

У навчальних закладах міста були проведені тематичні уроки історії, семінари, радіолінійки. Для учнів були організовані відвідування музею «Підпільно-Партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни». У багатьох школах випущені стінгазети, у яких розповідається про антифашистську боротьбу нашого народу та її найбільш відомих героїв. Усі, хто захоплюється вітчизняною історією і бажає більш детально познайомитися з героїчною біографією С.А.Ковпака, можуть відвідати місцеві бібліотеки, де оформлені виставки основної літератури з даної тематики. Урок пам'яті С.А.Ковпака пройшов також на базі Інституту історії та права Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського.

Подібні заходи проводяться з метою віддати борг пам'яті нашим героям-визволителям, а також мають велике значення для морально-патріотичного виховання молодого покоління на прикладах видатних співвітчизників, які уособлюють мужність і самовіддане служіння батьківщині.

Д.Ю. ЩЕРБАК, управління громадських зв'язків Миколаївської міськради


ОНОВЛЕНО 11.06.2012


Збитки, заподіяні Миколаєву німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни у цифрах і фактах

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в Миколаєві працювала обласна комісія, якій було доручено визначити суму збитку, нанесеного місту німецько-фашистськими загарбниками.

Миколаївська обласна комісія представила 47610 актів на суму 15.247.515 тисяч карб., у тому числі 969 актів надійшло від колгоспів на суму 12.299.658 тисяч карб., 586 актів від установ культури, мистецтва і релігійного культу на 144.966 тисяч карб., 325 актів від державних підприємств і установ на суму 297.904 тисячі карб., 45730 актів про шкоду, завдану громадянам на суму 2.504.986 тисяч карб.

Збиток за галузями господарства характеризувався такими даними:

№№ п/п Найменування галузі Кількість актів Сума збиткуу тис карб.
       
1. Комунальне господарство 35 116.370.0
       
2. Місцева промисловість 16 9.172.0
       
3. Харчова промисловість 13 14.938.7
       
4. Промисловість будматеріалів 2 804.0
       
5. Дорожнє господарство 17 27.103.0
       
6. Відділ соціального забезпечення 10 32.192.7
       
7. Торгівля 6 32.192.7
       
8. Обллегпром 4 5.866.0
       
9. Земельнийвідділ 28 57.951.0
       
10. Видавництво і поліграфія 13 3.443.0
       
11. Господарство виконкомів і т.п. 172 18.477.0
       
12. Облтоп 1 298.0
       
13. Облбудтрест 4 2.482.0
       
14. Обллісопром 4 8.039.7
  Разом: 325 297.904.0
       
1. Відділ охорони здоров'я 118 27.191.1
       
2. Відділ Народної освіти 457 103.599.5
       
3. Управління у справах мистецтв 9 9.770.2
       
4. Управління кінофікації 1 4.344.3
       
5. Установи релігійного культу 1 61.6
  Разом: 586 144.966.7
       
  Збиток, заподіяний колгоспам 969 12.299.658.0
       
  Шкода, завдана громадянам 45730 2.504.986.0
  Всього: 47610 15.247.515.0
       

Обласною комісією було встановлено, що німецько-фашистські загарбники знищили і зруйнували в колгоспах 9058 будівель, з них 1160 житлових будинків, об'ємом 335568 куб.метрів, 391 промислово-виробничу будівлю, 4928 тваринницьких будівель, 712 складів і зерносховищ, 413 клубів і червоних куточків, 257 дитячих установ, 1197 інших будівель господарського призначення; знищили і розграбували 147870 голів великої рогатої худоби, 106822 коні, 301304 голів овець і кіз, 157871 свиней, 1 верблюда, 769392 голів птиці, 20458 бджолосімей, 141143 тонн зерна, 18443 тонн картоплі, 10858 овочів, 5245 тонн інших продуктів харчування; знищили 708400 га посівів зернових культур, 18430 гектарів посівів картоплі, 8438 га багаторічних насаджень.

Окупанти зруйнували і спалили 1827 будівель, що належали державним підприємствам і установам, у тому числі 896 будинків обсягом 268.800 куб.метрів, 6 електростанцій, 324 промислово-виробничих будівель, 1 музей, 19 будівель лікарень, поліклінік та амбулаторій, 146 шкіл, 39 клубів, театрів, червоних куточків, 9 дитячих установ, 1 бібліотеку; відібрали і знищили 1485 голів великої рогатої худоби, 946 свиней, 352 голів овець і кіз, 999 коней, 594 голів птиці, 2 бджолосімей, 152 тонни зерна, 13 тонн картоплі.

Було знищено і вивезено до Німеччини 6 парових котлів, 2 локомобіля, 21 дизель, 462 електромотори, 136 металорізальних верстатів, 53 деревообробних, 22 ткацьких верстати, 545 одиниць різного сільськогосподарського інвентарю.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували в Миколаєві кращі будівлі - суднобудівних заводів ім. А.Марти і 61 Комунара - союзного підпорядкування, обласний драматичний театр, 2 кінотеатри, облвиконком, Будинок Червоної армії.

Великої шкоди було завдано особистому майну громадян. Знищено і зруйновано 4840 житлових будинків об'ємом 1.308.649 куб.метрів, 2997 надвірних споруд; відібрано 51168 корів, 40763 голів великої рогатої худоби (включаючи молодняк), 26661 свиней, 26502 голів овець і кіз, 2985 коней, 861457 голів птиці, 6787 бджолосімей, 201513 центнерів зерна, 153062 центнера картоплі, 26532 центнера борошна; знищено 71962 дерев багаторічних насаджень.

Окупантами в Миколаївській області було вбито і закатовано 74662 мирних жителя, 30699 військовополонених, 25884 було вивезено до Німеччини.

Загальний збиток, нанесений німецько-фашистськими загарбниками нашого регіону, був підрахований Миколаївською обласною комісією на суму 15 мільярдів 247 мільйонів 515 тисяч карбованців.

Звіт був представлений для прийняття у Державну Надзвичайну комісію.

Архівний відділ управління архівної роботи та урочистих подій Миколаївської міської ради


ОБНОВЛЕНО 20.03.2012


День Соборності України: історія виникнення традиції й свята

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.

Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».

Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.

18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».

Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу

Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що:

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.

У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму.

Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.

Владислав Верстюк, доктор історичних наук, професор. За матеріалами сайту "Український просвітницький інститут"


ОНОВЛЕНО 20.01.2012


Утрехтська декларація про добре місцеве та регіональне врядування в неспокійний час: проблеми змін

Утрехтська декларація «Добре місцеве та регіональне врядування в неспокійний час: проблеми змін» ухвалена 17 листопада 2009 р. 16-ою сесією конференції Європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління. Документ містить рекомендації та перелік пріоритетів, які представляють особливий спільний інтерес для країн-членів Ради Європи в сфері розвитку місцевої і регіональної демократії на 2010-2013 роки.

Актуальність Утрехтської декларації полягає в тому, що згідно існуючої практики, Рада Європи в ході моніторингу стану місцевої і регіональної демократії в країнах-членах звертає особливу увагу на реалізацію керівних рекомендацій та пропозицій, які містяться в її тематичних документах. Слідування зазначеному Організацією у співробітництві з усіма 47 її членами курсу є також свідченням ефективного євроінтеграційного розвитку країни.

Відкриті для підпитання Радою Європи протоколи, є міжнародно-правовими конвенціями, положення яких після їх ратифікації стають необхідним до виконання елементом національного законодавства. На сьогодні Україною та її органами влади опрацьовується можливість ратифікації згаданих документів Ради Європи.

З повним текстом Утрехтської декларації (в офіційному перекладі) можна ознайомитись на інтернет-порталі Верховної Ради України.


ОНОВЛЕНО 17.11.2011


Цей день в історії України: 22 вересня – День партизанської слави

22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.

Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».

Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.

Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.

Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.

У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).

У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

У Миколаєві підпільна антифашистська група «Миколаївський центр» під керівництвом Віктора Лягіна здійснила ряд великих диверсій, які заподіяли німецьким окупантам великої шкоди в живій силі і техніці (знищила аеродром, нафтобазу, склади, обладнання заводів, морські судна), добувала і передавала в Центр цінну розвідувальну інформацію про супротивника.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Є такий музей і в нашому місті.

за матеріалами Internet

фото: архівні документи


ОНОВЛЕНО 22.09.2011


11 вересня: Хотинська битва

Хотинська битва стала однією з найбільших битв кривавого 17 століття. Турецька Порта постійно загрожувала як Речі Посполитій так і усій Європі. Спроба поляків допомогти молдавському господарю у боротьбі з османами закінчилась крахом.

8 - 11 вересня 1620 р.вiдбулись бої пiд Цецорою в ходi яких польське вiйсько зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинуло, серед них i Михайло Хмельницький, чимало потрапило в полон, у тому числi й Богдан Хмельницький. Коронний гетьман Жолкевськии загинув,польний гетьман Станiслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та iншi були взятi в полон.

Рiч Посполита втратила вiйсько i опинилась безборонною перед грiзним противником. Татарськi орди розтiклися по Подiллю i Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабували населення, руйнували мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, завдала низку поразок невеликим татарським загонам i захопила Бiлгород. Ще частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських мiстечок. Своїми дiями запорожцi змушували татар повертатись з українських земель.

У Варшавi було зiбрано сейм, який ухвалив план захисту Речi Посполитої вiд наступу противника Для цього вирiшено збiльшити коронне вiйсько, довести козацький реєстр до 20 тис, але державна скарбниця як завжди була пуста . До запорожцiв на початку 1621 р було вiдправлено Б. Обалковського з вiдповiдними пропозицiями.

Тим часом турецький султан Осман II мобiлiзував вiйська i у квiтнi вирушив у похiд на Рiч Посполиту.

У відповідь Запорозька Сiч почала активнi воєннi дiї на морi. На початку червня запорозька флотилiя була напроти гирла Днiстра. Козаки минули турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16 чайках пiшли до Стамбула. Захопити місто з такими силами вони не могли, проте жаху навели чимало.

У червні вiдбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi. У тяжку годину козацькi лiдери припинили суперечки i заради майбутнього вирiшили подати Польщі максимальну допомогу.

ВУ серединi серпня вся турецька армiя переправилась через Дунай i рушила в глиб Молдавiї. Козацькi загони нав'язували несподiванi бої авангардним частинам турок i таким чином затримували просування всiєї армiї. Один з них чисельнiстю 300 осiб при вiдступi вiд Сучави наштовхнувся на татарську орду i мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти нього чи не всi вiйська. Приблизно 100 козакiв пробились до р.Прут i засiли там у великiй печерi й кiлька днiв вiдбивали всi штурми ворога. Тiльки димом турки викурили козакiв зi схованки i всiх перебили. 200 козакiв переправились через Прут, i, вiдбиваючись вiд татарської кінноти, заклали оборонний табiр i цiлий день боронились вiд противника. Пiд прикриттям ночі козаки вислизнули з табора, розділились на двi частини i вiдступили лiсом. Але на ранок їх наздогнали ворожi пiдроздiли й змусили знову стати табором. Тiльки пiд вечiр туркам вдалось прорвати оборону захисникiв, увiрватись до табору й захопити 30 зранених i до смертi замучених козаків.

Польське вiйсько пiд командуванням коронного гетьмана Ходкевича пiдiйшло до лiвого берега Днiстра i зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього i дiяти спiльно. Однак гетьман Бородавка побоювався можливого сепаратного миру полякiв з турками i вiдповiв, що дасть згоду, коли польське вiйсько вступить на територiю Молдавiї. Це означало початок Польщею воєнних дiй безпосередньо проти Туреччини. Пiсля цього польському урядовi вже не було куди вiдступати. До 20 серпня Ходкевич переправився на правий берег Днiстра i заклав табiр пiд Хотином.

На козацькiй радi Сагайдачний розповiв про обiцянки польського короля задовольнити козацькi прохання i тим самим привернув на свiй бiк частину присутнiх. Тоді ж рада звинуватила Бородавку в невмiлому командуваннi, невиправданих втратах людей, нездатностi забезпечити вiйсько всiм необхiдним i присудили до смертної кари. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного i вiн протягом тиждня, вiдбиваючись вiд татар, привiв козакiв якраз вчасно до польського табору. Першого вересня союзники з'єднались. Наступного дня пiд Хотин пiдiйшов i турецький султан зi своєю армiєю.

Козаки для укриття від ворожих ядер вирили окопи. Артилерія козаків була легка, рухлива, зручна в бою. Козаки мали над ворогом перевагу в ручній, вогнепальній зброї (кріси, пістолети, самопали, а також піки, луки, кинджали, ножі). Численні вози з провіантом і зброєю у козаків ставали додатковим валом оборони. І головне, в чому була перевага козаків у цій битві над ворогом - це любов до Батьківщини та велика майстерність і досвід боротьби. Кількість козаків перевищувала число польських та інших воїнів Речі Посполитої, тому всю свою міць турки направляли саме проти козаків, вороги надіялись, що коли розіб'ють козаче військо, то справляться з польським за 3 дні.

Сила козаків була в тому, що більшість з них добре знали повадки ворога і брали участь в переможних боях. А найголовнішим було те, що козаки захищали свою землю, їх роль у битві під стінами Хотинської фортеці була основна. Поляки вважали, що саме на їх споконвічні землі турки не підуть, тому були у них, у війську слабкодухі, були й дезертири. А козаки так і залишались монолітом, були дуже згуртовані, не піддавались на пропозиції турків (кожному зрадникові турки давали 50 злотих).

Козаки йшли на цю битву з благословення православного патріарха Феофана, який кликав їх покласти голови, захищаючи християн від бусурманів. В середовищі козаків, які огрубіли в походах і кривавих битвах, панувала глибока повага до Бога, як до вищої справедливості і добра. На битву козаки йшли, як на святкову службу Божу, ніколи не пиячили під час битви, а тільки вже після перемоги справляли тризну по померлих мучениках за народ і віру. Козаки під час бою зрадників, порушників дисципліни, пияків страчували. Святково вдягаючись на козацьку Раду, на бенкет, козаки в основній масі під час бойових дій підкреслювали свою бідність, показуючи, що на смертну криваву боротьбу з ворогами українського народу вони йдуть доведені до відчаю.

Розташування військ під час хотинського бою було таке, що позаду Дністер, а попереду ворог. Праворуч від козаків, під Хотинською фортецею і в ній самій - польські війська. Це підтримка. Особливо козакам допомагали «лісовички» - польська легка кавалерія.

У безкінечних атаках на козаків турки розбивались об їх згуртованість і майстерність бою під керівництвом талановитого полководця Петра Сагайдачного. Турецькі гармати стріляли безперестанку, але не влучно. За земляними валами козакам було безпечно. П. Сагайдачний застосовував таку тактику: активна оборона вдень і нищівні атаки вночі. Дарма потім недруги сичали, що козаки ради наживи йшли в нічні атаки у табір турків. Так, після таких атак козаки повертались з багатою здобиччю, знищивши багато ворогів. Але захоплена їжа, одяг, гармати давали козакам сили для продовження боротьби. Адже битва Хотинська тривала 37 днів.

Турки очікували на скору перемогу. Осман II, підійшовши в перший день до Хотинської фортеці, сказав, що їсти буде він аж увечорі, коли святкуватиме вже перемогу над козаками. Але козацьке військо виявилось незламним. Раз за разом збільшувалась кількість гармат, відбитих у турків. 15 тисяч чоловік загиблих - це втрати козаків в цій страшній багатоденній битві, але 80 тисяч було вбито османців-загарбників.

Битва під Хотином у 1621 році була однією з найбільших битв у Європі 17 століття. В битві з одного і з другого боку було задіяні більш як 300 тисяч воїнів та велика кількість обслуги. Безперервно грізно гриміли постріли з 300 гармат. Брязкіт списів і шабель, бойові кличі і зойки людей - вся ця страшна пісня війни потрясала очевидців: «Небо палало, повітря затьмарювалось димом, земля тремтіла, стогнали ліси, скелі розпадалися на куски». Було завзяття і мужність, був і прихований відчай, але переважували сила духу і усвідомлення необхідності подвигу заради захисту рідної землі. Це робило козаків непереможними. Мужньо бились і литовські, і польські воїни. Великі втрати були в їх рядах. Коронний гетьман Польщі Ян Кароль Хоткевич від серцевого нападу помер під час битви. Королевич Владислав захворів і майже всю битву не полишав свого шатра.

На початку битви у турків, крім великих гармат, здатних розбити найтовстіші мури (ці гармати тягли по 4 пари волів), були ще і гармати середнього і малого калібру. Крім величезної кількості зброї, боєприпасів, у турків були табуни коней, безліч мулів, верблюдів, Осман II взяв з собою у похід 4 бойових слони, тварин, небачених в цих краях. Слони ці мали найбільше настрахати «невірних».

Та не розгубилися козаки. Вийшли назустріч слонам характерники. Це були найдосвідченіші воїни, які володіли великою силою духу і вмінням в мить зібрати в один ривок чи удар всю силу свого тіла, вони не знали страху смерті, їх фантастична сміливість паралізувала ворогів. Характерники виділялись серед інших козаків довгими «оселедцями», тобто пасмом волосся, довжина якого вказувала на багато років перебування в козачому війську. Під час бою «оселедці» вільно гуляли навколо голови.

Коли козаки пішли на слонів босі і майже голі, в лахміттях замість одягу, розхристані, лякаючи ворога стихійністю рухів слони злякались цих чудних, небачених ними створінь. Не слухаючись погоничів, слони повернули назад і з несамовитим гуркотом кинулись на військо турецьке. А за слонами і всі тварини, що задіяні були в цій атаці, пішли топтати турецьке розгублене військо.

Ця битва остаточно вибила у турків надію на перемогу. Вже ніякими жорстокими діями каральних загонів проти дезертирів не можна було підняти турків і татар в атаку. Серед війська Османа II була паніка, нечувана тривога. Тому-то змушені були турки укласти з Польщею мир і не пішли далі на Україну та на Європу.

Хто підходить до Хотинської фортеці, той ще здалеку бачить величний пам'ятник. Це зображення уславленого полководця, українського гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Хоча скульптура бетонна і вкрита бронзовкою, але пам'ять про Хотинську битву 1621 року сяє, мов золото.


ОНОВЛЕНО 11.09.2011


Герої серед нас

Звернення громадян


   Ремонт комунальних доріг
Сьогодні, 28 квітня, дві бригади дорожників виконують ремонтні роботи на вул. Московській, від...
   Про тарифи на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються споживачам ДП «НВКГ «Зоря»-«Машпроект»
МИКОЛАЇВСЬКА МІСЬКА РАДА ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ РІШЕННЯ   24 квітня 2015 &nb...
   Про організацію пасажирських перевезень на міських автобусних маршрутах загального користування №№ 22, 36, 39, 41, 77, 80 у м. Миколаєві ДОКУМЕНТ
МИКОЛАЇВСЬКА МІСЬКА РАДА ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ РІШЕННЯ   24 квітня 2015 &...
   Сьогодні до 15:00 не буде води у центральній частині міста
Шановні миколаївці! 28.04.2015 р. з 9:00 до 15:00 у зв'язку з виконанням невідкладних аварійно...
   Мешканці Матвіївки підтримали Всеукраїнську акцію з прибирання та благоустрою
Жителі мкр. Матвіївка підтримали Всеукраїнську акцію «Зробимо Україну чистою» та 25 квітня вийшли н...
   У Заводському районі пройшов суботник
25 квітня у Заводському районі пройшов загальноміський суботник. У заходах взяли участь  ...
   У білому халаті фронтовими дорогами: лікар Лев Карнаш залишив підпис на рейхстазі, а днями відзначив сторічний ювілей
У білому халаті фронтовими дорогами: лікар Лев Карнаш залишив підпис на рейхстазі, а днями відзнач...
   Юрій Гранатуров: «Миколаївський муніципальний колегіум - гордість нашого міста»
Сьогодні, 27 квітня, у Миколаївському художньому академічному російською драматичному театрі відбул...
   У дитсадку № 87 діти батьки та вихователі висадили дерева
У нашому місті є зелений затишний куточок, який розташований у мікрорайоні Ракетне Урочище&...
   На головній вулиці міста звучатиме духовий оркестр!
За сприяння Миколаївського міського голови та за договором про співпрацю між управлінням з пит...
   Вдові ветерана Великої Вітчизняної війни Павла Костянтиновича Іщенка встановили новеньку газову плиту за рахунок місцевого бюджету
80-річна Ніна Іванівна Іщенко, вдова ветерана Великої Вітчизняної війни, стала вже дванадцятим...
   Адміністрація Ленінського району стежить за дотриманням прав дітей
Службою у справах дітей адміністрації Ленінського району проводяться перевірки навчальних закладів...

 

Важлива інформація для громадян, вимушених залишити свої оселі